Фінансова грамотність як провал внутрішньої політики

1. Про що насправді йдеться

Ми звикли вважати страхування вузькопрофільною, нудною темою. Але якщо поглянути на неї крізь призму державного управління, відкривається картина системної кризи. Проблеми ринку — це не просто невдачі окремих компаній, це діагноз внутрішній політиці держави, яка за 30 років так і не навчилася розділяти регулювання бізнесу та захист громадян.

Коли журналісти чи експерти говорять про низьку культуру страхування в Україні, прийнято кивати на «менталітет» чи бідність населення. Я стверджую зворотне: фінансова безграмотність суспільства — це результат усвідомленої бездіяльності державної машини.

Фінансова грамотність — це не освітній проект і не соціальна реклама. Це елемент внутрішньої економічної політики держави, який визначає:

• поведінку громадян;
• якість фінансового ринку;
• довіру до інституцій;
• здатність економіки генерувати довгі гроші для розвитку.

Коли держава ігнорує цю сферу, наслідки виходять далеко за межі фінансового сектору. Вони стають політичними та економічними.

2. Освітній вакуум: ціна некомпетентності

Чому ж наша держава мовчить, а її документи часто нагадують «чиновницький сурогат»? Відповідь треба шукати в університетських аудиторіях.

Це пряма відповідальність освітньої політики, зокрема Міністерства освіти і науки України. Поки дисципліна «Страхування» не є обов'язковою складовою економічної освіти, поки фінансові та управлінські спеціальності готують кадри без розуміння ризик-менеджменту, будь-які спроби реформувати сектор приречені на імітацію.

Ми вже бачили це на практиці. Яскравий приклад — Постанова Кабінету Міністрів України №1541. У цьому документі під виглядом механізмів покриття воєнних ризиків було запропоновано бюрократичну конструкцію, що не має нічого спільного з класичним страхуванням.

Той факт, що документ такого рівня:

1. Був розроблений керівниками профільних департаментів;
2. Був підписаний на найвищому рівні (візувала прем'єр-міністр Юлія Свириденко);
3. І при цьому демонструє нерозуміння базових принципів страхування, —

...означає одне. Проблема не в прізвищах. Проблема в системному дефіциті знань, який формується ще на студентській лаві. Державні службовці не володіють фінансовою логікою, бо їх цьому ніхто не вчив.

3. Уроки "дорослого світу"

У квітні 2012 року, коментуючи для газети "КоммерсантЪ" питання страхування та культури споживання фінансових послуг, я прямо зазначив, що у розвинених країнах підвищення фінансової та страхової грамотності це не хобі ентузіастів або ініціатива ринку, а елемент жорсткої державної політики.

Тоді я наводив приклади спеціальних державних відомств, що фінансуються з бюджету, які відповідальні за фінансову освіту громадян і координацію цієї роботи на рівні уряду або міністерства фінансів:

• США: Комісія з фінансової грамотності та освіти (Financial Literacy and Education Commission, FLEC).
• Велика Британія: Управління з фінансових послуг (Financial Services Authority, FSA).
• Канада: Агентство із захисту прав споживачів фінансових послуг (Financial Consumer Agency of Canada, FCAC).
• Австралія: Служба фінансової інформації (Financial Information Service, FIS).

Минуло понад десять років. Але в Україні так і не з’явилася жодна інституція, яка б:

• системно займалася фінансовою грамотністю;
• пояснювала роль страхування, пенсій, довгострокових інструментів;
• формувала культуру відповідального фінансового вибору.

Зверніть увагу: у всіх випадках держава очолює цю роботу. Вона не перекладає відповідальність на ринок. В Україні ж ми бачимо вакуум. Ні об'єднання страховиків, ні окремі компанії не можуть і не повинні замінювати собою державну функцію просвіти. Їхнє завдання — бізнес та конкуренція, а завдання держави — створити підготовленого споживача.

4. Інституційний парадокс: прокурор і адвокат в одній особі 

Головна проблема української архітектури управління фінансами — це конфлікт інтересів, закладений на рівні фундаменту.

Сьогодні функції захисту прав споживачів фінансових послуг покладено на Національний банк України. І тут виникає чиновницький парадокс, який вбиває саму суть захисту. Один і той самий орган:

• Регулює ринок та встановлює правила гри.
• Здійснює нагляд і карає.
• Забезпечує стабільність банківської системи (читай — прибутковість банків).
• І він же мусить захищати права споживача від цих самих банків.

Це інституційна шизофренія. Це класичний конфлікт ролей, який у розвинених країнах розводиться інституційно. В Україні ж він закладений у саму конструкцію внутрішньої політики.

Найбільш наочний приклад — споживче кредитування та іпотека. Попри формальні норми, регулятор не припинив практику банківської акредитації страховиків, коли:

• позичальнику нав’язують «дозволену» страхову компанію;
• тарифи істотно завищені;
• страхування перетворюється на прихований податок на кредит.

Постає логічне питання: як держава може говорити про захист прав громадян, якщо вона не усуває механізми їх системного порушення?

За таких умов страхування асоціюється не з безпекою, а з примусом. А там, де є примус, фінансова культура не формується.

Новий закон про страхування чітко визначив: банки — це агенти. Агент — це посередник, він вторинний. Але в реальності, за потурання регулятора, банки поводяться як диктатори стосовно страховиків. Вони нав'язують умови, комісії та самі страхові продукти. Раніше Нацкомфінпослуг не могла впливати на банки, і це було проблемою. Тепер же «головний банкір» отримав усі повноваження, щоб навести лад у взаєминах «агент–принципал», але політика залишається незмінною. Інтерес великого банківського капіталу превалює над інтересами споживача та здоровою конкуренцією.

5. Цифрова імітація діяльності

Держава намагається створити видимість роботи через нові структури, але часто це перетворюється на симулякр.

Взяти, наприклад, Держпродспоживслужбу та її присутність на порталі «Дія». Здавалося б, створено сучасний інструмент. Але якщо зайти туди, ми не знайдемо функції навчання населення. Є повідомлення, є форми скарг, але немає системної роботи з підвищення грамотності.

Ба більше, сама служба у своїх роз'ясненнях відправляє споживача фінансових послуг назад... до департаменту НБУ. Коло замкнулося. Ми знову впираємося в те, що поскаржитися на банк можна тільки тому, хто цей банк курирує.

За рівнем розуміння завдань ми, на жаль, відкотилися назад навіть порівняно з 1993 роком, коли постановою Кабміну створювався «Держстрахнагляд». Тоді, на зорі незалежності, розуміння необхідності окремого, незалежного нагляду було, здається, чіткішим, ніж в епоху цифровізації, Таким чином, фінансова культура так і не стала частиною державної політики.

6. Як це працює у розвинених країнах

У країнах зі сталою економікою:

• фінансова грамотність — частина внутрішньої політики;
• регулятор не є захисник споживача;
• банки — агенти, а не диктатори;
• страхування життя і пенсійні накопичення — джерело довгих грошей для економіки.

Саме тому за коштами пенсійних фондів і страхових компаній полюють інвестиційні фонди та інфраструктурні проекти. Це стратегічний ресурс розвитку.

7. Український результат

В Україні ж:

• фінансова грамотність залишена напризволяще;
• довіра не сформована;
• добровільні фінансові інструменти деградують;
• держава втрачає можливість формувати довгострокові інвестиційні ресурси.

Це вже не галузева проблема. Це провал внутрішньої економічної політики.

Висновок: це питання внутрішньої політики

Нинішня ситуація у страхуванні — це ідеальний кейс для аналізу державної архітектури. Ми бачимо класичний набір проблем внутрішньої політики:

• Провал стратегії: Відсутність державної програми фінансової просвіти.
• Інституційний конфлікт: Об'єднання функцій регулювання бізнесу та захисту громадян в одному органі (НБУ), що неминуче призводить до ущемлення прав слабких.
• Імітація реформ: Створення цифрових вітрин без наповнення їх реальним змістом.

Поки Міністерство освіти не поверне страхування в обов'язкові програми для управлінців, а держава не розділить ці функції і не візьме на себе відповідальність за освіту своїх громадян (як це роблять у США чи Британії), ми ходитимемо по колу. Страхування так і залишиться способом нав'язування послуг банками, а громадяни платитимуть за помилки системи зі своєї кишені. І це — питання не економіки, це питання якості держави.

Держава, яка не формує фінансову культуру, втрачає контроль над наслідками власного регулювання.

Саме в цьому вакуумі ринок змушений компенсувати те, що мало б бути частиною державної політики.

Це є логічний вступ до розмови про:

• роль професійного посередника;
• і про втрату «довгих грошей» через деградацію страхування життя.