Після Мюнхена: ми більше не просимо. Ми діємо

1. Захід обрав: не перемогу, а баланс страху

США, Франція, Німеччина, Британія давно визначилися. Вони не планують розгрому Москви. Їхня мета — утримати баланс, щоб Росія не розвалилась і не потягнула за собою ринок, ядерну загрозу, енергетичну лихоманку.

Вони вірять, що з Москвою ще можна домовитись. І ми — головна завада цьому «новому балансу».

Коли б Захід дійсно хотів перемоги України — Кремль уже впав би. Але два роки ми тримаємо фронт самі. І все більше чуємо: «діалог», «стомленість», «мирний план».

А США, в особі Дональда Трампа, бачать у війні шанс підкорити Європу економічно. Їм не вигідна переможна Україна. Їм вигідна налякана Європа, яка буде купувати американську зброю, газ і страховки. І тут Україна — завада. Бо не здається. Бо непокірна.

2. Псевдосоюзники і лицемірні санкції

10 років санкцій — і жодного стратегічного результату.
Ні зупиненого наступу, ні замороженої армії, ні економічного колапсу РФ. Санкції стали алібі дій, а не дією.

Нам аплодують, поки ми воюємо, — і забувають, коли просямо ракети. Нам обіцяють, коли ми вже ховаємо нових Героїв.

Як писав Максим Кухар: «Поки ми в боях втрачаємо найкращих, вони включають окуня і готуються до нової зустрічі. Але не з нами — з Москвою.»

3. Хто йде у бій — а хто лишається писати сценарії після бою

На фронті — найкращі. Максим Кухар — журналіст і боєць. Юрій Бутусов — стрілець. Сотні артистів, музикантів, добровольців — більше не повернуться.

Це ті, хто міг би змінити країну. Але вони гинуть. А залишаються — ті, хто ніколи не стояв під кулями. Хто зручно мовчав у 2014, і зручно керує у 2024.

Війна стала відбором. Але не тільки героїв — вона відфільтрувала тих, хто заважав владі. Тепер їм зручно. Опозиція — на кладовищі.

4. Наш щит — не в Парижі, а у Варшаві, Бухаресті й Ризі

Ми більше не чекаємо чудес від НАТО. Наш щит — у Східній Європі. Там, де пам’ятають радянські танки, КГБ і висилки до Сибіру.

Польща не раз разом із Україною перемагала Московію. Річ Посполита тримала рубіж цивілізації — як ми тримаємо зараз.

Литва, Латвія, Естонія знають ціну «руського міра». Навіть у радянські часи в Ризі відповідали російською знехотя. А коли дізнавались, що люди з України, казали: «Ми теж у клітці. Просто з іншого боку».

Ми маємо не декларацію, а союз дії: розвідка, дрони, спільне виробництво, навчання, інфраструктура опору.

5. Пам’ять поневолених народів — основа нової коаліції

Литовці пам’ятають депортації. Латвійці — зникнення родин. Естонці — холодне мовчання репресій. Вони не читали про це — вони це пережили.

А от Угорщина й Словаччина забули 1956-й і 1968-й. Їм потрібно не дорікання — а приклад. І цим прикладом сьогодні є Україна.

6. Хто буде наступним — і хто ще здатен сказати “ні”

Франція давно обрала капітуляцію як стиль. В 1940 вона обіймала офіцерів Гітлера і пила каву на вулицях Парижа. І робить те саме зараз — тільки з іншим диктатором.

Німеччина не хоче бути Рейхом — але й не може бути силою. Вона готується до Октоберфесту, а не до оборони. Історія стукає. Але у них — подвійні склопакети.

Тому ми не чекаємо. Ми звертаємось до тих, хто ще пам’ятає страх сапога і темряву в таборах.

7. А Путін? Його смерть нічого не змінить

Ті, хто сьогодні шепоче про смерть Путіна, готують для себе індульгенцію. Мовляв, “це все він”. А самі — у білому. Це олігархи, чиновники, генерали, які хочуть вийти сухими з крові.

Але Путін — не збій. Він — продукт. Ідеальний носій імперського гена. Навіть якщо тіло вже в холодильнику, система жива. І буде живою, доки Росія існує як імперія.

Фінал

Україна не чекає. Україна діє.
Ми не віримо більше в Париж і Берлін. Ми звертаємось до Варшави, Вільнюса, Бухареста, Риги.

Бо якщо впаде Україна — Східна Європа залишиться наодинці з Москвою.

А якщо вистоїмо ми — зміниться вся Європа. І більше ніколи не буде Мюнхена.