Українська DARPA та суверенітет військових даних. Ч.1

1. Війна алгоритмів і нова природа військових інновацій

Російсько-українська війна стала не лише найбільшим збройним конфліктом у Європі після Другої світової війни, але й полігоном формування нової моделі військових інновацій. Якщо протягом XX століття основою військової переваги були промислові потужності, масштаби виробництва озброєнь та мобілізаційні ресурси, то у XXI столітті дедалі більшого значення набувають дані, алгоритми та швидкість адаптації.

Одним із ключових висновків дослідження Jack Watling та Nick Reynolds є те, що третій рік війни характеризувався безперервним циклом взаємної адаптації між засобами ураження та засобами протидії. Ефективність військових формувань дедалі більше залежала не від разового впровадження нової технології, а від здатності постійно змінювати тактику, програмне забезпечення, організаційні процедури та способи бойового застосування на основі накопиченого досвіду [1].

У таких умовах змінюється сама природа військових інновацій. Якщо раніше інноваційний цикл часто виглядав як послідовність «наукові дослідження – дослідно-конструкторські роботи – виробництво – війська», то сучасна війна формує значно коротший цикл: «бойове застосування – збір даних – аналіз – оновлення алгоритмів – повторне бойове застосування». В окремих випадках цей цикл вимірюється не роками чи місяцями, а тижнями або навіть днями [1, 2].

Особливого значення набувають безпілотні системи, засоби радіоелектронної боротьби, автоматизовані системи управління та інструменти штучного інтелекту. Їхня ефективність визначається не стільки характеристиками апаратної платформи, скільки якістю програмного забезпечення, швидкістю оновлення моделей та обсягом доступних даних. Фактично програмний код починає еволюціонувати значно швидше, ніж фізичні платформи, на яких він використовується [2, 3].

Ця обставина породжує фундаментальне протиріччя між швидкістю технологічних змін та інерційністю традиційних оборонних інституцій. Більшість існуючих процедур закупівель, сертифікації та управління оборонними програмами були сформовані в епоху великих платформ — літаків, кораблів, бронетехніки та ракетних систем. Проте вони виявляються недостатньо ефективними для управління алгоритмами, які можуть оновлюватися десятки разів протягом життєвого циклу однієї й тієї самої платформи.

У результаті формується новий стратегічний ресурс війни — бойові дані. Саме вони стають основою для навчання моделей штучного інтелекту, вдосконалення автономних систем, розвитку засобів підтримки прийняття рішень та прискорення циклу військових інновацій. Держава, яка здатна не лише накопичувати такі дані, а й контролювати їх використання, отримує принципово нову форму військово-технологічної переваги.

У цьому контексті Україна займає унікальне місце. Саме на її території формується найбільший у світі масив даних сучасної високотехнологічної війни. Від того, чи зможе держава перетворити цей ресурс на власні технології та інституційні переваги, значною мірою залежатиме її місце у майбутній архітектурі безпеки та оборонних інновацій.

2. Україна як генератор унікальних бойових датасетів

На відміну від більшості сучасних конфліктів, російсько-українська війна відбувається в умовах масового застосування цифрових технологій, безпілотних систем, супутникової розвідки та автоматизованих систем управління. У результаті практично кожен елемент бойової діяльності залишає цифровий слід, який може бути використаний для аналізу, навчання алгоритмів та вдосконалення військових систем.

Протягом 2022–2026 років Україна фактично стала найбільшим у світі полігоном високотехнологічної війни [1, 4]. Щоденно на полі бою використовуються тисячі безпілотних літальних апаратів різних класів, системи радіоелектронної боротьби, автоматизовані комплекси управління, супутникові сервіси та цифрові платформи обміну інформацією. Кожна бойова місія генерує великі обсяги даних про маршрути польоту, характеристики цілей, результати ураження, ефективність засобів протидії та поведінку противника.

Особливу цінність становлять дані, які практично неможливо отримати під час навчань або полігонних випробувань [2, 3]. Йдеться про інформацію щодо реального функціонування систем у середовищі інтенсивного радіоелектронного протиборства, масованого застосування безпілотників, постійної зміни тактики противника та високої насиченості поля бою сенсорами. Саме такі дані є найбільш затребуваними для створення та навчання сучасних моделей штучного інтелекту.

Окремий напрямок становлять дані, які накопичуються автоматизованими системами управління та ситуаційної обізнаності. Українська система DELTA стала одним із перших прикладів масштабного використання цифрових платформ для інтеграції інформації від різнорідних джерел — безпілотників, розвідувальних засобів, супутникових систем, підрозділів на полі бою та зовнішніх партнерів [5]. У результаті формується не лише оперативна картина бойових дій, але й унікальний масив структурованих даних про сучасну війну.

Не менш важливим є розвиток Сил безпілотних систем та екосистеми Brave1, які забезпечили швидкий цикл створення, випробування та вдосконалення нових технологій [6]. Фактично Україна сформувала унікальне середовище, де інновації проходять перевірку в умовах реальних бойових дій, а отримані результати можуть оперативно використовуватися для модернізації технічних рішень. Така модель створює безперервний потік даних, який стає основою для подальшого розвитку алгоритмів машинного навчання та автономних систем.

У традиційній економіці стратегічним ресурсом вважалися природні копалини, енергетичні ресурси або виробничі потужності. У війні алгоритмів аналогічного значення набувають бойові датасети. Саме вони забезпечують можливість навчання систем комп’ютерного зору, автономної навігації, підтримки прийняття рішень та прогнозування дій противника. Чим більшим є обсяг таких даних і чим вищою є їхня якість, тим швидше можуть розвиватися відповідні технології.

Таким чином, Україна сьогодні володіє не лише унікальним бойовим досвідом, а й одним із найцінніших у світі масивів даних про сучасну високотехнологічну війну. Саме цей ресурс поступово перетворюється на стратегічний актив держави, який потребує не меншого захисту, ніж об’єкти критичної інфраструктури, оборонні технології чи результати наукових досліджень.

3. Інтелектуальний капітал війни як новий стратегічний ресурс держави

Традиційно результати війни оцінювалися через контроль над територією, зміну співвідношення сил, виснаження ресурсів противника або досягнення визначених політичних цілей. Водночас розвиток цифрових технологій, штучного інтелекту та мережево-центричних систем управління призводить до появи нового виміру військової могутності — інтелектуального капіталу війни.

Під інтелектуальним капіталом війни у цій роботі доцільно розуміти сукупність даних, знань, алгоритмів, цифрових моделей, організаційних практик та технологічних рішень, які створюються, накопичуються та вдосконалюються в процесі ведення бойових дій. На відміну від матеріальних ресурсів, такий капітал не зменшується внаслідок використання, а навпаки — здатний збільшувати свою цінність у міру накопичення досвіду та вдосконалення механізмів його обробки.

У попередні історичні епохи війна стимулювала розвиток промислових технологій, засобів зв'язку, авіації, ракетної техніки або ядерної енергетики. У XXI столітті одним із головних продуктів війни дедалі частіше стають дані [2, 3]. Кожна бойова операція генерує інформацію про дії противника, ефективність озброєння, результати застосування тактики, роботу систем управління, функціонування безпілотних платформ та засобів радіоелектронної боротьби. Саме ці дані стають основою для створення нових алгоритмів, навчання моделей штучного інтелекту та вдосконалення цифрових систем підтримки прийняття рішень.

Таким чином, сучасна війна виробляє не лише матеріальні результати, але й нові знання. Якщо раніше військовий досвід переважно накопичувався у вигляді доктрин, звітів та програм підготовки особового складу, то сьогодні він дедалі частіше трансформується у цифрові датасети та алгоритмічні моделі. У цьому сенсі війна стає одночасно джерелом даних і середовищем навчання як для людей, так і для систем штучного інтелекту.

Особливістю російсько-української війни є те, що вона відбувається в умовах безпрецедентного рівня цифровізації поля бою [1, 4]. Масове використання безпілотних систем, супутникового зв'язку, автоматизованих платформ управління та цифрових сервісів створює найбільший у сучасній історії масив даних про ведення високотехнологічної війни. Відповідно Україна стає не лише споживачем військових технологій, але й одним із найбільших у світі виробників нового військового знання.

Ця обставина має важливі стратегічні наслідки. Якщо у XX столітті ключовими ресурсами державної могутності були природні ресурси, промислові потужності та людський капітал, то у XXI столітті дедалі більшого значення набувають дані, алгоритми та обчислювальні ресурси. Саме вони визначають можливості створення систем штучного інтелекту, автономних платформ та перспективних засобів управління військами.

У такому контексті постає принципово нове завдання державної політики — забезпечення контролю над інтелектуальним капіталом війни. Йдеться не лише про захист інформації або кібербезпеку. Предметом управління стають бойові дані, цифрові моделі, алгоритми, обчислювальна інфраструктура та механізми їх використання в інтересах національної безпеки.

Саме тому питання суверенітету військових даних виходить за межі технологічної або організаційної проблематики. Воно стає складовою ширшого питання — кому належатиме інтелектуальний капітал війни, створений Україною, та хто визначатиме правила його використання в майбутньому.

4. Суверенітет військових даних як новий вимір національної безпеки

Поява великих даних та систем штучного інтелекту суттєво змінює традиційне розуміння державного суверенітету. Якщо у XX столітті основними об'єктами захисту були територія, населення, природні ресурси та промисловий потенціал, то у XXI столітті дедалі більшого значення набувають цифрові активи. Серед них особливе місце займають дані, які стають основою для створення алгоритмів, моделей машинного навчання та систем підтримки прийняття рішень.

У цивільному секторі ця проблема вже отримала назву Data Sovereignty — суверенітет даних [7, 8]. Йдеться про здатність держави контролювати порядок накопичення, зберігання, обробки та використання інформації, яка має стратегічне значення. В оборонній сфері ця проблема набуває ще більшої ваги, оскільки бойові дані безпосередньо впливають на військові спроможності держави.

На відміну від традиційних озброєнь, дані мають низку особливостей. Вони можуть одночасно використовуватися багатьма суб'єктами, легко копіюються, накопичуються безперервно та створюють цінність лише за умови наявності відповідних алгоритмів і обчислювальних ресурсів. Саме тому сучасна конкуренція дедалі частіше відбувається не за контроль над територіями, а за контроль над інформаційними екосистемами.

Для України проблема суверенітету військових даних має особливе значення. Протягом війни значна частина цифрової інфраструктури створювалася за участю міжнародних партнерів, комерційних компаній та зовнішніх постачальників технологій. Такий підхід дозволив швидко отримати доступ до передових рішень, однак одночасно породив нові ризики, пов'язані із залежністю від зовнішніх платформ, сервісів та технологічних екосистем [4].

Одним із таких ризиків є явище Vendor Lock-in — ситуація, коли користувач стає критично залежним від конкретного постачальника технологій. У військовій сфері подібна залежність може виникати не лише щодо програмного забезпечення або хмарної інфраструктури, але й щодо форматів даних, алгоритмів їхньої обробки та механізмів інтеграції між системами. У перспективі це може обмежувати свободу розвитку власних рішень та ускладнювати перехід до альтернативних платформ.

Як свідчать звіти Рахункової палати США [9] та дослідження Стокгольмського інституту проблем миру [10], закупівля закритих проприетарних AI-платформ без передачі державі прав на дані та архітектуру API блокує міжвідомчу інтеграцію, критично підвищує вартість утримання систем та позбавляє збройні сили можливості здійснювати незалежну верифікацію алгоритмів.

Досвід використання комерційних цифрових платформ під час війни демонструє як переваги, так і ризики зовнішньої технологічної залежності. Швидкий доступ до сучасних сервісів дозволяє суттєво посилити оборонні спроможності держави, однак одночасно створює ситуацію, за якої окремі критично важливі функції можуть опинятися поза межами національного контролю. Саме тому проблема суверенітету даних не зводиться лише до питань кібербезпеки або захисту інформації, а охоплює весь життєвий цикл створення та використання цифрових військових спроможностей.

Окремою проблемою стає використання бойових даних для навчання моделей штучного інтелекту [11]. У сучасних умовах найбільшу цінність становлять не окремі записи або звіти, а великі масиви структурованих даних, які дозволяють створювати системи комп'ютерного зору, автономної навігації, аналізу розвідданих та підтримки командирських рішень. Якщо такі дані стають частиною зовнішніх екосистем, держава ризикує втратити контроль над одним із найважливіших джерел майбутньої технологічної переваги.

Саме тому виникає потреба у створенні національної архітектури управління військовими даними. Її ключовими елементами можуть стати єдині стандарти опису інформації, механізми класифікації доступу, захищені середовища зберігання, розподілені обчислювальні ресурси та спеціалізований Military Data Hub, який забезпечуватиме накопичення, інтеграцію та використання даних у масштабах усієї оборонної екосистеми.

У цьому контексті військові дані слід розглядати не як допоміжний продукт бойової діяльності, а як стратегічний національний актив. Подібно до того, як держава захищає критичну інфраструктуру, оборонні технології або об'єкти енергетики, вона повинна забезпечувати захист, контроль та розвиток власних бойових датасетів. У майбутньому саме вони можуть визначати ефективність систем штучного інтелекту, автономних платформ та мережево-центричних систем управління військами.

Таким чином, суверенітет військових даних поступово перетворюється на один із ключових компонентів національної безпеки. Його забезпечення потребує не лише технологічних рішень, але й створення відповідних інституцій, здатних координувати розвиток цифрової оборонної екосистеми держави.

У XXI столітті держави можуть втрачати контроль не лише над територіями або ресурсами, але й над даними, які визначатимуть майбутній баланс військово-технологічної могутності.

5. Palantir, DELTA та проблема архітектурної залежності

Однією з характерних особливостей російсько-української війни стало стрімке впровадження цифрових платформ для інтеграції даних, підтримки прийняття рішень та управління бойовими діями. У центрі цього процесу опинилися як українські рішення, так і продукти міжнародних технологічних компаній, які забезпечили безпрецедентний рівень обробки інформації в умовах масштабної війни.

Серед найбільш відомих прикладів є використання платформ компанії Palantir, які дозволили інтегрувати великі обсяги даних із різних джерел, автоматизувати аналітичні процеси та прискорити цикл прийняття рішень. За оцінками багатьох експертів, саме цифрова інтеграція інформації стала одним із важливих факторів підвищення ефективності українських оборонних спроможностей у перші роки війни.

Водночас український досвід демонструє й іншу тенденцію. Паралельно із використанням зовнішніх платформ розвивалися власні цифрові рішення, серед яких особливе місце займає система DELTA. Вона стала основою формування єдиного цифрового середовища ситуаційної обізнаності, що забезпечує інтеграцію даних від підрозділів, безпілотних систем, засобів розвідки та інших джерел інформації [4, 5].

DELTA є важливим елементом цифрової трансформації Збройних Сил України та механізмом інтеграції між військовим і цифровим контурами оборонної екосистеми. Водночас її функції не охоплюють управління всією сукупністю військових даних, алгоритмів та обчислювальних ресурсів держави. Саме тому виникає потреба в інституції вищого рівня, здатній забезпечити архітектурну інтеграцію всієї екосистеми. У такій архітектурі DELTA виступає ключовим постачальником первинних бойових логів та кінцевим споживачем готових технологічних рішень. Проте сам процес агрегації даних, їхньої санітації, суперкомп’ютерного навчання моделей штучного інтелекту та депонування суверенних датасетів має відбуватися у закритому контурі під прямим контролем Української DARPA. Це дозволить державі виступати повноправним володарем інтелектуальної власності та уникнути ризику відчуження військових даних на користь іноземних комерційних постачальників

Принципова відмінність між платформами такого типу полягає не лише у функціональних можливостях, а й в архітектурному підході. Якщо окремі системи орієнтовані переважно на вирішення конкретних прикладних завдань, то платформенні рішення створюють середовище, в якому можуть розроблятися та інтегруватися нові сервіси, алгоритми та джерела даних. Саме тому в умовах війни алгоритмів дедалі більшого значення набуває не окремий програмний продукт, а архітектура екосистеми в цілому.

На перший погляд, ці два підходи не суперечать один одному. Навпаки, вони можуть взаємно доповнюватися, забезпечуючи поєднання швидкого доступу до передових технологій із розвитком національних спроможностей. Проте в міру зростання ролі штучного інтелекту виникає новий клас ризиків, який можна умовно визначити як архітектурну залежність.

У межах даного дослідження під архітектурною залежністю пропонується розуміти  критично важливі процеси управління даними, алгоритмами та обчисленнями, які концентруються в межах зовнішньої технологічної екосистеми. У такому випадку держава може зберігати формальний контроль над інформацією, але поступово втрачати контроль над механізмами її обробки, інтеграції та подальшого використання.

Особливої актуальності ця проблема набуває в умовах розвитку військових систем штучного інтелекту. Для створення ефективних моделей необхідні великі масиви якісних бойових даних, які накопичуються під час реальних операцій. Саме ці дані формують основу майбутніх алгоритмів комп’ютерного зору, автономної навігації, прогнозування поведінки противника та підтримки командирських рішень. Відповідно, питання полягає не лише в тому, де зберігаються дані, а й у тому, хто отримує можливість використовувати їх для навчання та вдосконалення власних моделей.

У цьому контексті показовими є дискусії, які останніми роками відбуваються в країнах НАТО щодо цифрового суверенітету та залежності від окремих технологічних постачальників [12]. Предметом обговорення стають не стільки самі програмні продукти, скільки контроль над даними, алгоритмами та архітектурою інформаційних систем [13, 14, 15].

Для України ця проблема має особливе значення. З одного боку, країна потребує максимально швидкого впровадження сучасних технологій та збереження тісної кооперації з міжнародними партнерами. З іншого боку, необхідно забезпечити довгостроковий контроль над власними бойовими даними та можливість їх використання для розвитку національних систем штучного інтелекту.

У перспективі ключовим завданням стає формування такої архітектури, в якій міжнародні технології можуть ефективно інтегруватися в українську оборонну екосистему, але не визначають правила її функціонування. Іншими словами, зовнішні платформи повинні розглядатися як інструменти посилення національних спроможностей, а не як заміна власної архітектури даних та алгоритмів.

Саме тому питання суверенітету військових даних поступово виходить за межі технічної дискусії. Воно стає складовою стратегічної автономії держави та безпосередньо пов'язується зі здатністю України формувати власну траєкторію розвитку військових технологій у майбутньому.

Для України наступним етапом розвитку оборонної цифрової екосистеми має стати перехід від успішної децентралізації до керованої інтеграції. Йдеться не про централізацію прийняття рішень, а про створення спільної архітектури, яка забезпечить сумісність даних, алгоритмів та цифрових сервісів незалежно від того, яка саме організація їх створює або використовує.

Досвід використання комерційних супутникових сервісів під час війни продемонстрував як переваги швидкого доступу до передових технологій, так і потенційні ризики надмірної залежності від зовнішніх постачальників критично важливих цифрових спроможностей.

Продовження за посиланням: