Поліс Гіппократа: що принесе Україні обов'язкове медстрахування

20 жовтня мають відбутися чергові консультації, присвячені можливим сценаріям подальшого фінансування української медицини. Міністерство охорони здоров'я України вкотре активізувало таку очікувану зовнішніми донорами країни медичну реформу. Одним з її основних елементів має стати впровадження з 2017 року обов'язкового соціального медичного страхування. У парламенті вже зареєстровано три проекти законів, а в галузевих колах і ЗМІ не вщухають гарячі дебати про те, який же з них найбільше відповідає інтересам вітчизняної медицини і громадян. МОЗ, своєю чергою, досі не опублікував ні плану цієї реформи, ні відповідного законопроекту. Проте у відомстві рішуче висловилися проти залучення приватних страхових компаній. Головним стало питання, хто розпоряджатиметься коштами, виділеними на фінансування установ охорони здоров'я, вважають опитані Forbes експерти. І сподіваються на політичну волю та здоровий глузд українського МОЗ.

Усіх вилікують

Із публічних заяв керівників міністерства, а також з повідомлень на сайті відомства можна виділити загальні напрямки, за якими бачить розвиток системи медичного страхування МОЗ.

Так, модель обов'язкового соціального медичного страхування передбачає створення Державного агентства. Воно розпоряджатиметься бюджетом державної медицини. Його мають намір формувати тільки за рахунок держкоштів, які щорічно виділяють на систему охорони здоров'я. Додаткових джерел фінансування у вигляді нових податків для роботодавців і додаткових виплат для пацієнтів у МОЗ не передбачають. Нагадаємо, 2016 року на охорону здоров'я з держбюджету було виділено 50 млрд гривень, а наступного цю суму буде збільшено до 62 млрд гривень.

Обов'язкове соцмедстрахування поширюватиметься на всі категорії населення України. МОЗ розраховує впровадити нову систему охорони здоров'я протягом трьох років (до 2020 року). Перший етап медстрахування передбачає створення сімейної медицини – на базі наявних поліклінік, амбулаторій, центрів первинної медико-санітарної допомоги, йдеться в повідомленні Міністерства охорони здоров'я, опублікованому ще 4 жовтня.

Незалежно від місця прописки пацієнт зможе самостійно вибрати сімейного лікаря чи педіатра для своєї дитини. Перелік послуг, які покриваються за рахунок державних коштів, пропонують прописувати в договорі, який укладається між пацієнтом і лікарем. Крім діагностики та профілактики захворювань, сімейний лікар видаватиме довідки в дитячі садки, школи та басейн.

Розмір оплати послуг лікаря, проведених з фонду Державного агентства, залежатиме від кількості укладених ним контрактів. Згідно з програмою МОЗ, за обслуговування однієї сім'ї з двома дітьми сімейний лікар отримуватиме 1 000 гривень на рік.

Також, крім програми сімейного лікаря, 2017-го міністерство планує запустити «підготовку до реформування госпітальної ланки системи охорони здоров'я, розширення автономії медичних закладів, їхнє переведення на глобальний бюджет і оплату за результат, спрощення доступу до фінансування та інвестицій».

«Як реалізувати медстрахування – у віданні МОЗ. Від них наразі конкретики не пролунало», – нарікає експерт у сфері охорони здоров'я Володимир Курпіта. Свій проект закону відомство обіцяє подати протягом найближчого місяця.

Троє в човні, не рахуючи МОЗ

У парламентаріїв своє бачення моделі обов'язкового медичного страхування в Україні. У парламенті влітку було зареєстровано три відповідні депутатські законопроекти. Автором одного з них є голова комітету Верховної ради з питань охорони здоров'я Ольга Богомолець (фракція «Блок Петра Порошенка»), іншого – її заступник Олег Мусій (позафракційний).

У них передбачено створення Державного фонду, який розпоряджатиметься фінансами на обов'язкове медстрахування. Ольга Богомолець пропонує ввести три джерела фінансування – місцева влада, роботодавець і фізичні особи-підприємці.

Кардинально протилежну модель пропонує голова парламентського комітету з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення Людмила Денісова (фракція «Народний фронт»). У її законопроекті, підготовленому у співавторстві зі ще п'ятьма депутатами, відрахування на обов'язкове медстрахування здійснюватимуть роботодавці. Розмір страхового внеску щорічно затверджуватиме Верховна рада. Страховий збір за безробітних, дітей та пенсіонерів відраховуватиме місцева влада.

Бюджет передбачають формувати на рахунках банків. Їхнє використання контролюватиме Уповноважений орган.

Договір про надання страхових послуг платникові збору належить підписувати з приватною страховою компанією, яка потім оплачуватиме лікування пацієнта. Дохід, отриманий страховими компаніями при здійсненні обов'язкового соціального медичного страхування, становитиме 5% страхового платежу.

Примітно, що комітет Верховної ради з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення є профільним для згаданих трьох законопроектів. 5 жовтня комітет ухвалив за основу законопроект Людмили Денісової і має намір рекомендувати його до першого читання.

Але саме проти цього документа категорично висловлюється МОЗ. «У разі його ухвалення бюджет охорони здоров'я формуватиметься не державою, а приватними страховими компаніями, збирати й акумулювати страхові внески... МОЗ занепокоєне можливістю впровадження в Україні такої моделі фінансування галузі. Міжнародний досвід свідчить, що збір коштів для охорони здоров'я через введення додаткового податку на заробітну плату призведе до зростання рівня тінізації економіки, а отже, зменшення доходів державного, місцевих бюджетів та в кінцевому результаті погіршення [якості] послуг для пацієнтів», – цитує прес-служба відомства в.о. міністра охорони здоров'я України Уляну Супрун.

Опитані Forbes експерти схиляються до іншої думки. «Цей варіант дасть змогу розосередити кошти, отримані від платників (роботодавців, приватних підприємців та органів місцевого самоврядування), між приватними і державними установами», – каже Тетяна Данільцева, партнер Адвокатського об'єднання «Спенсер і Кауфманн».

За її словами, така модель порівняно з іншими має певні переваги. Передусім вона є конкурентнішою для ринку, адже передбачає багато покупців (платники) і продавців (медичних та страхових послуг), тоді як в інших моделях, по суті, лише один суб'єкт (фонд або державний орган) ухвалює рішення про придбання тих чи інших медичних послуг і фінансування того чи іншого закладу охорони здоров'я.

«По-друге, наявність одного-єдиного покупця є підставою для появи корупційної складової, оскільки кожен продавець послуг усіма можливими, зокрема й незаконними, способами боротиметься за одного-єдиного покупця. Отже, немає гарантій того, що в кінцевому рахунку буде вибрано найкращого провайдера медичних послуг», – наголошує Данільцева.

Цілющий гаманець

Питання визначення розпорядника коштів, виділених на медичне обслуговування населення, уже не вперше стає каменем спотикання на шляху реформи охорони здоров'я в Україні. Держава неодноразово робила спроби впровадити обов'язкове соціальне медстрахування. За останні 25 років було розроблено 21 законопроект про впровадження цього принципу в Україні. «На початку 2000-х один із законопроектів був близький до затвердження. Але на фінальному розгляді його не ухвалили. Тоді всіх найбільше цікавило, хто стоятиме біля цього котла з грошима», – згадує голова Федерації сприяння охороні здоров'я Володимир Загородній.

Історія держави вже неодноразово продемонструвала, що концентрація грошових коштів в одних руках призводить до формування стійких корупційних схем. Тому модель із залученням до соціальної страхової медицини приватних страхових компаній видається цілком життєздатною. Щоправда, вона ж і несе в собі низку ризиків, зазначають юристи.

Так, наприклад, у разі неплатоспроможності страхової компанії або банку, в якому розміщено кошти страхових резервів, пацієнти де-факто залишаться незахищеними. «Для усунення цього ризику законопроектом №4981 передбачено створення Фонду гарантування загальнообов'язкового соціального медичного страхування. Однак, як показує практика того ж ОСАЦВ, у разі неплатоспроможності страховика його клієнтам доводиться роками чекати на свої виплати з фондів Моторного транспортного страхового бюро України (МТСБУ), що для медичного страхування та належного функціонування системи охорони здоров'я в цілому неприйнятно», – наголошує Тетяна Данільцева.

Проте, за її словами, за прозорого і ретельного нормативного регулювання ризики розглянутої моделі може бути зведено до мінімуму. Для цього варто на законодавчому рівні затвердити перелік і обсяг медичних послуг, умови договору страхування (зокрема і перелік винятків), спеціальні вимоги до страхових компаній (зокрема наявність асістансу), вимоги до активів, у яких розміщуватимуться кошти страхових резервів обов'язкового медичного страхування тощо.

Із тим, що до реалізації програми загального соціального медстрахування варто залучити і приватні страхові компанії, які мають досвід та механізми роботи в цій сфері, погоджується і Володимир Курпіта. «Спільна робота з ними може дати суттєвий поштовх галузі охорони здоров'я в питанні медстрахування», – вважає експерт.

«А що ж до проблеми чергового фонду гарантування, то досвід роботи того ж ФГВ чи МТСБУ дає можливість законодавцеві зробити висновки з власних помилок і вдосконалити функціонування системи гарантування виплат», – резюмує Тетяна Данільцева.

Відповідно, якою буде доля нинішньої ініціативи, залежить від розробленої програми реформи та політичної волі всіх учасників процесу. Наразі ж МОЗ перебуває у стадії «дозрівання».

Алєвтіна Павлова